В мире
Самое читаемое на сайте
Последние новости
Новости: 19.02.18Выбор и выгодный заказ могильной плиты 30.11.17 Когда необходим проект ПНООЛР? 11.09.17 Преимущества использования тепловентиляторов 14.08.17 Посредничество в получении кредита 17.06.17 Немного об автобусных турах 17.05.17 Как ухаживать за робот-пылесосом? 04.05.17 Печать рекламы на пакетах: достоинства 29.04.17 Профлист: особенности и достоинства 26.04.17 Запчасти редуктора по привлекательным ценам 17.04.17 Чистый воздух в собственном доме Календарь новостей
|
ВНИМАНИЕ!!!
УВАЖАЕМЫЕ ПОЛЬЗОВАТЕЛИ!!!
Сайт поменял владельца и на нём грядут большие перемены.
Убедительная просьба не пользоваться покупкой рефератов через смс.
ДАННЫЙ СЕРВИС БОЛЬШЕ НЕ РАБОТАЕТ
Стоит вопрос об его удалении, дабы сделать рефераты бесплатными. Извините за неудобство и спасибо за понимание
Поиск реферата
Реферат, курсовая, контрольная, доклад на тему: ЭтнополитикаМіністерство освіти України Запорізький державний технічний університет Кафедра політології, соціології та права З/к №7071696 Контрольна робота № 1 з дисципліни «Політологія» студентки 4 курсу групи № 747 факультету заочного навчання спеціальність: “Менеджмент у виробничій сфері” Єрошенко Оксани Миколаївни Запоріжжя 2000 Тема 12. Сучасна етнополітика та міжнаціональні відносини. План 1. Введення 2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт. 3. Фоорми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні. 4. Етнічні кофлікти: прчини та шдяхи їх вирішення. 5. Висновки 6. Основні поняття 7. Література 1. Введення У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває
національне питання. Цю сферу політики називають «етнополітикою», або 2. Етнополітика, її суб’єкт і об’єкт. Етнонаціональна політика за складних і неоднозначних умов сучасних
національних процесів, зростання національної самосвідомості набуває нового
змісту. Багатонаціональні держави, колоніальні імперії, що утворилися
внаслідок поневолення інших народів та реалізації імперської політики Західна політологія має орієнтовно три різні точки зору щодо політики
держави стосовно етносів. Прихильники першої точки зору А. Степен, В українській політологічній думці періоду колоніальної залежності
найважливішою умовою пробудження народу була, писав М. Грушевський,
державницька ідея як символ боротьби українського народу за національну
свободу, за створення незалежної держави. Провідним стрижнем ідеї було
проголошення невід'ємного права українського народу на самовизначення та
пошук його оптимальних форм. З часів Переяславської ради 1654 р. такою була
вимога автономії України, що в XIX ст. була доповнена ідеєю автономії Таким чином, зміст етнополітики бажано розглядати з урахуванням того, що етнічні спільноти, як суб'єкти політики, взаємодіють на різних рівнях, зокрема в стосунках між титульною нацією й іншими національностями, які живуть у певній державі, між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення специфічно національних потреб, з другого боку, з питань взаємодії державних націй у федеративній і конфедеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах. У формуванні етнополітики важливу роль відіграє національна самосвідомість. Її характеризує сукупність поглядів, оцінок, ставлення і відносин, що виражають зміст, рівень і особливості уявлень членів національної спільноти щодо власної історії, сучасного стану і перспектив розвитку, а також відносно місця серед аналогічних спільнот та характеру взаємовідносин між ними. У процесі формування територіальної, соціально- економічної й духовної спільноти на фоні дії етнопсихологічних факторів посилюється процес самоідентифікації й консолідації людей у спільноти типу етносу, нації. Сукупно ці фактори разом із моральними, естетичними, філософськими, релігійними та іншими поглядами складають національну самосвідомість, яка готує й формує соціальні потреби етносу та його інтереси. Владно значущі інтереси усвідомлюються як економічні — право порядкувати власним національним багатством; політичні — право бути господарем на власній етнічній землі; духовні — право користуватися в усіх сферах життя рідною мовою, розвивати національну культуру та ін. Сукупність таких вимог і поглядів становить етнополітичну свідомість. Сутність етнополітичної свідомості полягає у зіставленні власних інтересів із запитами інших етносуб'єктів, а також у з'ясуванні засобів і ступеня державного втручання у процес погодження й реалізації претензій цих спільнот. Етнополітичне усвідомлення інтересів дозволяє вичленувати з них таке, що може бути реалізованим лише за участі держави, а також те, що стимулює участь етногруп у діалозі з іншими суб'єктами політики та інститутами влади. Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних інтересів, перетворюються на об'єкт маніпуляцій або на засіб досягнення інтересів інших політичних суб'єктів (американські індійці, народи колоній та ін.). В етносів, що усвідомили свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх самовиявленні через певні інститути — національну державу, різновиди автономії, національні рухи, партії та ін. Що ж ми розуміємо під етнонаціональною політикою? Дж. Мейс визначає етнополітику як відносини державної нації з іншими етнічними групами, а також взаємовідносини національних груп в межах держави. В. Євтух уважає, що це діяльність держави у врегулюванні міжетнічних відносин та забезпеченні прав існуючих етноструктур. У цих визначеннях суб'єктом етнополітики переважно постає держава. Насправді ж держава, зокрема, правова, разом з етносуб'єктами вироблює шляхи досягнення балансу інтересів і стабільності суспільства. Тому етнонаціональну політику можна визначити як цілеспрямовану діяльність держави й етносів (або їх представників в особі партій, рухів, етноеліт), спрямовану на досягнення стабільності багатонаціонального суспільства через урахування, узгодження й розв'язання національних інтересів і вимог. Етнонаціональна політика має визначену структуру, компоненти якої тісно взаємодіють із загальною політикою. До них належать: 1. Етнополітичні відносини, які виявляють певний характер
взаємозв'язків етносів між собою й інститутами влади. У змістовному плані
вони характеризують багатоманітну взаємодію національної еліти й
багатонаціонального електорату, національних рухів і партій та ін. 2. Етнополітична свідомість, що виявляє залежність політичного життя від ставлення етносів до інститутів влади. Етнополітика тут є не чим іншим, як безперервним втіленням та інституалізацією національних ідеалів, цілей, норм і настанов, механізмом рекрутування національних еліт. 3. Етнополітична організація як частина організаційних структур держави та представників етносів у вигляді національних автономій, етноеліти, національних рухів, партій та інших ланок. Відбиваючи національний склад держави, вона зосереджує в собі владні волевияви щодо етноспільнот, втілює його в керівні рішення, надає визначеної спрямованості процесові міжетнічних відносин. Наявність і взаємодія цих структурних елементів дозволяє етнополітиці виконувати відповідні функції в суспільстві. Слід виділити деякі функції етнополітики. Це функція забезпечення специфічних потреб різних етнонаціональних груп у сфері мови, національної культури, традицій та ін. Є також функція стабілізації міжетнічних відносин, що передбачає настанову на згоду й міжетнічний консенсус, розв'язання міжетнічних колізій та конфліктів на базі взаємного врахування інтересів та виключення конфронтації з арсеналу взаємодії народів, свідомий вибір конфліктуючими сторонами діалогу як загальноприйнятної форми вирішення суперечливих питань. Важливою є функція формування культури міжнаціонального спілкування, що охоплює нормативні вимоги, піднесені до рангу закону, які регулюють стосунки представників різних національностей, а також норми відносин між етносами, витворені у процесі спілкування, де відбито загальнолюдські ідеали дружби, поваги до інших народів. Сприяючи реалізації національних інтересів, етнополітика забезпечує моделювання і прогнозування етнополітичних ситуацій, що можуть виникнути як у стосунках між етносами, так і у відносинах етносів з державою. Їнноваційність має базуватися на вивченні тенденцій національного розвитку, мотивації й спрямування діяльності основних суб'єктів етнополітики, на врахуванні ступеня загостреності конфліктних ситуацій, особливостей етнопсихології населення, традицій тощо. Одним із найважливіших завдань етнополітики є захист прав людини. Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім фактором розвитку цивілізації. У переддень нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв. Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті. Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід виводить на аналіз впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів. Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної
діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. За цією теорією, енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази — піднесення, певної інерційності й занепаду. Пасіонарність виявляється у людини як нездоланний потяг до діяльності заради ідеалу, суспільне значущої мети, заради досягнення якої нерідко доводиться жертвувати і життям інших людей, і своїм власним. Саме ця сила прискорює еволюцію таких специфічних людських спільнот, як етноси. Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного
розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Це
біосоціальна система, яка протиставляє себе усім іншим аналогічним
колективам людей за принципом "ми — не ми", "свої — чужі", "ми такі, а
решта — інші". Таке усвідомлення своєї єдності й самоідентифікація є
відображенням компліментарності як підсвідомого відчуття взаємної симпатії
та спільності людей. Визнання людською спільнотою своєї єдності є головною
ознакою етносу як системи. Існує і ряд інших важливих ознак (мова,
культура, територіальна єдність, спільність економічного життя, самоназва Етнічна приналежність — продукт не лише свідомості, а й природи людини, відображення певної фізичної або біологічної реальності. Зрозуміти останню можна тільки шляхом аналізу виникнення й зникнення етносів, а також встановлення відмінностей між ними, характеру етнічної спадкоємності, тобто в результаті етногенезу. Етнос існує за всіх формацій і соціально-політичних режимів. Л. Кожний етнос має оригінальну структуру, яка сприймається людьми як етнічна цілісність. У тих випадках, коли структура стирається й етнос опиняється на межі асиміляції іншими спільнотами, залишається інерція, тобто традиція. Доти, доки інерція не вичерпається, люди відноситимуть себе до даного етносу. І при цьому не має значення, чи говорять ці особи мовою своїх предків, чи додержують їх обрядів, чи шанують свої древні пам'ятки, чи живуть на землі, яка є їх батьківщиною. Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси не випадкові, вони виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фундаментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за своїми особливостями у кожному етносі. Поведінка, тобто здатність пристосувати організм до нових умов, є результатом біологічної ознаки — здатності до мінливості. Проте остання не безмежна, і тому історія знає і процеси вимирання етносів. Поява ж нових етнічних спільнот означає, що завдяки здатності до мінливості трансформувався стереотип поведінки, а отже, виникла нова традиція або сигнальна спадковість, тобто нова культура, яка докорінно відрізняється від попередньої. Цим визначається і перехід людини з одного етнічного колективу до іншого. Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про
своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати
характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі Соціальні й етнічні процеси різні за своєю природою. Якщо спонтанний суспільний розвиток безперервний, глобальний, у цілому прогресивний, то етнічний — дискретний, хвилеподібний і локальний. Збіг між суспільними та етнічними ритмами випадковий (наприклад, розпад західної частини Римської імперії і одночасно зникнення давньоримського етносу). Як правило, розпад імперій і зникнення певного соціуму активізує етнічні процеси (це переконливо засвідчує історія етнічного розвитку в Україні), стає їх каталізатором. Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу — здатність нової
популяції до так званої "зверхнапруги", яка виявляється або у перетворенні
природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних
територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-
державній, торговій та іншій діяльності. Майже всі відомі етноси згруповані
у своєрідні конструкції — "культури", або "суперетнічні цілісності". Отже, етногенез можна зрозуміти як взаємодію великої кількості етногенезів у тих чи інших регіонах. Ритмічності тут немає. Спостерігається не саморозвиток, а вплив своєрідних поштовхів, після яких інерція поступово згасає. Для спонтанного суспільного розвитку по спіралі етносфера і етногенез є фоном. Етнос завжди взаємодіє з ландшафтом і техносферою. Ці зв'язки не випадкові й залежать від характеру адаптації і рівня розвитку продуктивних сил. Отже, етнос не випадкове зібрання людей, а явище розвитку географічної оболонки планети, що здійснює на ній перебудови, порівняльні з геологічними переворотами. Це особлива система із соціальних і природних одиниць з притаманними їм елементами, цілісність різних за смаками і здібностями людей, продуктів їх діяльності, традицій, географічного середовища, етнічного оточення і ступеня пасіонарності. Різні етноси мають різні показники рівня активності. Ця теза має
основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у
соціальному, економічному, культурному та політичному аспектах. І якщо один
етнос намагається пристосуватися до іншого, в якого інший рівень
активності, або, що ще гірше, нав'язати іншому народові свої стереотипи
етнічного розвитку, то це спричиняється до негативних наслідків, адже
порушує природний розвиток етносу. В цьому зв'язку особливої актуальності
набуває думка Л. М. Гумільова про необхідність збереження етносом свого
досвіду, своїх традицій суспільного життя: "Механічне перенесення в умови Йдеться, отже, про загальну закономірність розвитку етносів. Розвиток етносів, як відзначалося вище, не збігається зі зміною
суспільно-економічних формацій. Водночас певні фази, етапи, періоди
функціонування етнічних спільнот зумовлені також соціально-економічними
факторами, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих,
культурних змін і перетворень. Тому ці фази є відображенням ступеня Зміни у складі й способі життя певного етносу або навколо нього і зв'язку з ним (у навколишньому соціальному середовищі, у стосунках із сусідами, всередині його структурних елементів), які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб'єкта людської історії та політичних відносин, прийнято називати етнічними процесами. Саме в динамічному смислі етнічні процеси розвиваються в двох різновидах — етноеволюційному й етнотрансформаційному. Ці різновиди мають різну сутнісну диференціацію по широкому спектру аналізу: критеріях оцінки, аспектах і параметрах здійснення, зумовлюючих і рушійних факторах, спрямованості розгортання, системності взаємозв'язків, результативності. Обидва різновиди етнічних процесів можна кваліфікувати не лише як динамічні зрушення, а й як типи соціально-політичних змін, що мають, у свою чергу, підтипи. Етноеволюційні процеси зумовлені здебільшого соціально-економічними і політико-культурними чинниками, контактно-дисконтактними відносинами одного чи декількох етносів — з іншими, спорідненими, близькими. Ці процеси — і за першим імпульсом, і за глибинною зумовленістю, і за сутністю — синтез багаторівневої взаємодії різних чинників — економічно-господарських, історико-політичних, природно-географічних, геополітичних тощо. Це, наприклад, процесні явища тимчасової міграції цілих етносів або їх частин на нові території (сезонні переміщення); договірно-господарські, погоджені між державами і внутрідержавними інстанціями, тимчасові переміщення груп населення (скажімо, освоєння якогось краю); адміністративні — з політичним і культурно-історичним "обгрунтуванням" — депортації; анексіоністськи- насильственне приєднання однією державою частини чужої території з переміщенням туди свого населення. В результаті змінюються склад даного етносу чи їх групи, структурна організація елементів матеріальної, духовної і моральної культури, спосіб життя і побут даного етносу чи їх груп. Значно глибше й істотніше впливають на етноси етнотрансформаційні процеси. Вони зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частин, включення периферійних його груп і елементів до складу інших етносів і навіть припинення існування одних етносів та виникнення на історичній арені інших. Виявами такої взаємодії етносів можуть бути: еміграція істотних масивів якогось етносу і "запліднення" ним інших етносів, але із збереженням рис етногенезу, "своєї крові" (діаспора); створення і розпад поліетнічних державно-політичних утворень, що зумовлюють пересування різноетнічних шарів населення в межах нових державних кордонів і внутрішнє перекроювання кордонів проживання етносів (створення Московського царства, три поділи Польщі між "великими державами" та ін.); війни та міжнародні конфлікти, що завершуються анексією чужих територій і перекроюванням прикордонних обрисів місцеперебування різноетнічних історичних спільнот. Як еволюційні, так і трансформаційні процеси призводять до сутнісних змін у етнополітичних спільнотах. Головні з них — етнічна консолідація і етнічна асиміляція. Причинами консолідації можна вважати: 1) господарський розвиток регіонів певної країни; 2) інтенсивну урбанізацію і відповідно ослаблення почуття етнічної приналежності; 3) зростання соціально- економічних, політичних і культурних зв'язків між народами; 4) мовну політику держави, розвиток єдиної системи освіти тощо; 5) особливості національно-державного будівництва, в результаті чого кордони республік, областей, округів не збігаються з етнічними кордонами. Етнічна асиміляція зумовлена дією таких чинників, як: Кінцевими показниками етнічної асиміляції є динаміка зміни чисельності
народів, мовна асиміляція і зміна етнічної самосвідомості, етнічне
змішування населення внаслідок зростання числа міжетнічних шлюбів. Для з'ясування ролі етносів у політиці, їх функцій як суб'єктів
політичних процесів необхідно чітко визначити зміст таких понять, як Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за
історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або
минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури,
звичаями та іншими ознаками. У визначенні спільності як "групи" розмір,
обсяг етномаси людей ролі не відіграє (як правило, це великі маси людей). Інтеграція господарсько-економічного і політико-культурного життя сучасного взаємозалежного і суперечливого єдиного людства об'єктивно зумовлює два процеси: "розпорошує" великі етноси на дифузні групи і прошарки, тобто перетворює великі етнічні цілісності на етнічні групи, а вже існуючі етнічні групи консолідує у мегаєдності — надетнічні спільності. Використання поняття "народність" слід розуміти як наслідок формаційного підходу до визначення суті етносоціальних спільнот. Цього терміна можна просто уникнути, причому безболісно для наукового аналізу. Та й західна політологія не використовує його, слушно вважаючи, що це веде до певної дискримінації (не тільки в теорії, а й на практиці) народів, які "не доросли до рівня" націй. За сталінським визначенням нації (чотирма ознаками — спільністю
території, економічного життя, мови, особливостями психічного складу і
культури), відсутність хоча б однієї з них призводить до втрати нацією
свого "статусу". При цьому ігнорувалася найважливіша умова — державність. Сучасна західна концепція нації грунтується на найважливішій ознаці —
національній державі на певній території або змаганні до неї. На відміну
від незахідної, "етнічної" концепції західна, територіальна, вважає
національну (тобто державну) територію самодостатньою, адже "автаркія — це
не лише захист священного рідного краю, а й захист економічних інтересів" Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну
самосвідомість. Це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї
приналежності до нації, спільності історичної долі його представників,
своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників,
неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Усі ці та інші справедливі вимоги дістають оформлення в національній
ідеї. Остання стає акумулятором національних програм, позицій, гасел,
рушієм національного прогресу, основою національного руху. Національна ідея
становить відтак платформу націоналізму. Адже останній, на думку Сміта, — Долаючи тривалу ідеологічну "окупацію" поняття "націоналізм", його
негативну зафарбованість у радянському суспільствознавстві, необхідно
визнати нарешті (як це давно зробили західні політологи) прогресивний зміст
націоналізму, його конструктивну політичну спрямованість, позитивний,
формотворчий, тобто націотворчий, потенціал, мобілі-зуючу роль у соціальній
творчості нації. Слід погодитися із слушними висновками західних
політологів щодо націоналізму. На думку Е. Гелнера, концепція "своєї"
держави, що охоплює одну культуру і має уряд, який належить до цієї
культури, і є сутністю націоналізму. Останній стає політичним принципом,
який передбачає, що "політичне і національне ціле повинні збігатися". Такий підхід дає змогу об'єктивно оцінити націоналізм як невід'ємну складову сучасних політичних процесів, найвпливовішу ідейну течію, один з наймогутніших суспільних рухів, ефективний засіб масової політичної мобілізації і соціальної творчості. Правильна оцінка націоналізму (а нині відомо декілька десятків визначень цього поняття) уможливлює оптимальну етнополітику, що обов'язково передбачає і мінімізацію всіляких політичних спекуляцій та деформацій на грунті націоналізму, які в теоретичному плані набувають вигляду етноцентризму, а в практично-політичному — міжнаціональних конфліктів. Національна ідея зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Вона має стати адекватною сучасним національним і світовим процесам, бути включеною в них, осмисленою в їх контексті, достатньою мірою скориго-ваною. Відтак національна ідея має визначити і водночас відобразити, втілити національні інтереси, мету, пріоритети. 3. Форми етнополітичної діяльності, їх прояв в Україні. Та чи інша форма етнополітичної діяльності характеризується суспільно- політичною обстановкою, яка склалася на данний момент данній державі. Щоб добитися тому чи іншому руху реакції своїх цілей, необхідно обов’язково вийти на політичну арену. Але перед цим потрібно пройти довгий шлях, який займає декілька етапов. Перший етап: обозначає як “збирання носіїв етничності”. Цей етап у більшості стіхієн. Він складається з пошука збереженних єтничних коріннь, з создання різних національних товарищєств ассоціацій, центрів та ін. Другий етап – це “мобілізація єтничних груп”, коли йде процесс виявлення лідерів, обозначення проблем, а також шляхів їх вирішення. Від проблем побута йде перехід до розглядання соціально-економічного положення етничної групи в цілом. Тим самим йде процес сопоставлення зі своїм статусом єтнічної групи в данному суспільстві. Третій етап – “політізація етнічності”. Це – вступлення в якесь протистояння у відношенні до жержави. При цьому діапозон політичних дій може бути широким: 1) за визнання своєї національної незалежності; 2) боротьба за досягнення автоносності; 3) діяльність, направленная на поширення можливостей для використання своєї рідної мови, своїх національно-культурних традицій; 4) тягнення до єднання своїх етничних груп, живущих у різних державах. Декларація про державний суверенітет (1990), проголошення незалежності Однак вирішення першої частини національної ідеї, не кажучи вже про другу, не є процесом незворотним. Це пов'язано з тим, що національна неволя українців через тривалий колоніальний їх статус сформувала в значної частини населення комплекс національної меншовартості, одною з рис якого є байдуже та навіть і зневажливе ставлення до справ української держави. На референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність України висловилося понад 92% із тих, хто брав у ньому участь. Та ейфорію національного пробудження, сподівання на те, що Україна стане багатою за умов незалежності й житиме за європейськими стандартами, змінили песимістичні настрої: країна зазнала глибокої соціально-економічної кризи. Через це зросла політична й міжнаціональна напруга, посилилися антидержавні настрої, навіть прагнення певної частини людей повернутися до часів радянської імперії. По суті, настала системна криза суспільства, що знову загрожує незалежності й виживанню української нації. Однією з причин такої ситуації є те, що в сучасну національну ідею первісне її автори закладали не державно-політичний та економічний, а національно-етнічний зміст. Національна ж ідея сьогодні, лишаючись головним орієнтиром народного руху, базуючись на глибоких історичних традиціях, повинна обов'язково утверджуватися й розвиненою економікою, і високим рівнем життя, досягненнями в культурі й науці, стати інтегруючим фактором, що об'єднує людей усіх національностей у національну державу. За переписом 1989 р., кількість населення України становила 51 452 090 чол., у тому числі українців — 72,7%, росіян — 21,9%, євреїв — 0,9%, білорусів — 0,8%, молдаван — 0,6%, болгарів та поляків — 0,4%, представників інших національностей — 2,6%. У країні нараховують 8 районів, близько 100 сільських рад та 150 сіл, де більшість мешканців становлять національні меншини. Пріоритетним в етнонаціональній політиці України є збереження громадянського миру та міжнаціональної злагоди. Це завдання можна висловити таким чином: Україна — це спільний дім, Вітчизна для всіх її громадян. Політикою держави визначено механізм врахування інтересів: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного поля (УЕП); б) російської національної групи, що компактно живе у східних та південних регіонах УЕП; в) етнічних груп, складників УЕП; г) населення Криму; д) представників українського етносу, які живуть поза межами України (діаспора). Складність ситуації полягає в тому, що Україна не має власного досвіду розв'язання питань взаємних стосунків держави й етносів, оскільки ще донедавна національну політику визначала Москва. Нині власну етнонаціональну політику виробляють з урахуванням, по-перше, заміни імперських концепцій про місце й роль українського етносу та інших національних меншин у політичному полі; по-друге, створення власної законодавчої бази для демократичного розвитку національних відносин, де відбито й українську специфіку, і міжнародний досвід. Складником теоретичних основ концепції мають стати ідеї політологічної думки про національно-державну розбудову. Роль і місце української нації в державній розбудові оцінюють неоднозначне. Відома модель «націократичної держави», розроблена ще в 30-х роках XX ст. М. Сциборським, передбачала встановлення в країні тоталітарного режиму
на чолі з провідником нації та її еліти. Нині наявна спроба прихильників
радянської моделі відновити УРСР у складі СРСР, що, звичайно, не сприятиме
становленню української нації й відродженню етнічних груп. Прихильники
концепції «чистої демократії» пропонують побудувати таку державу, де б
національний фактор не брався до уваги, бо врахування специфіки української
нації нібито зумовлює її тоталітарне панування. М. Вебер виступав за
створення української національної держави. Заслуговує на увагу концепція Щоби створити сучасну європейську націю, український народ має в найстисліший строк відтворити ті історичні фази, що їх свого часу проходили цивілізовані й нині прогресуючі народи Заходу. Особливістю становлення української демократичної держави є нині те, що вона розв'язує питання формування політичної нації з урахуванням, по-перше, подолання колоніальної залежності (добудови етнічного — відродження рідної мови, національної культури та ін.), по-друге, наявності різних етносів, що неоднозначне сприймають перспективу розвитку політичної системи. У той же час усі національні групи в етнічному розвитку вирішують такі ж питання, що й українці. Співпраця української нації й етнічних груп з метою побудови такої держави, де б усі вони могли задовольнити свої інтереси, зумовлює їх зближення. Держава постає як фактор гармонізації етнічних відносин та консолідації поліетнічного українського народу. При цьому в Україні лише розпочався процес переходу від проголошення національної держави до її побудови з урахуванням багатонаціонального складу спільноти. Менталітет українського суспільства має бути спрямованим на формування поважного ставлення до всіх етносів, що живуть в Україні, на визнання їх суверенними й повноправними суб'єктами національної держави, на несприйняття українською культурою й має совою свідомістю праворадикальних ідей і гасел типу «Україна для українців». При розв'язанні завдань консолідації українського народу треба
подолати й стереотип імперського мислення про те, що ніби українці не є
нацією, а лише малоросами, складником нації великоросів. Роздумуючи про
долю українського етносу, письменник Б. Олійник пише, що імперська політика
царського уряду поступово позбавляла самостійності Україну, довівши її до
стану провінції. Весь ідеологічний апарат було спрямовано на те, щоби
позбавити українців власної родової пам'яті, прищепити комплекс
безісторичності, другорядності. Насаджували у свідомість мешканців імперії
й те, що Україна — це частина «єдиної й неділимої» імперії, що мова її
народу — це «зіпсоване наріччя російської мови», повсюдно нав'язували думку
про те, що лише перетворившись у справжнього росіянина, малорос зможе
досягти успіхів у кар'єрі, добутися добробуту. Великодержавна політика
минулого й сьогодні не дає спокою деяким «діячам», які бажали б «злити» Одним із завдань сучасної етнополітики є подолання в громадській
свідомості посилено пропагованих окремими політиками в Росії уявлень про
те, що українська нація нібито не є єдиною, що буцімто існують два етноси —
східний і західний, — між ;ікими більше відмінностей, ніж спільного. У
цьому протиставленні одних регіонів іншим — виразні сліди імперської
політики більшовиків, які називали мешканців Сходу і Півдня України
пролетарська свідомими, а мешканців Заходу — бандерівсько-
націоналістичними. Мета таких заяв одна: розхитати єдність національного
етносу. На сьогодні Україна й справді є регіоналізованою. Але цей поділ не
грунтується на нібито етнічній неідентичності українства Сходу, Заходу і Значної шкоди справі становлення української нації завдає насаджуване
імпершовіністичною пропагандою твердження про те, що Україна ніколи не була
державою. Адже важко підвестися з колін і позбавитися принизливого почуття
другосортного народу, що ніколи не знав своєї державності, не мав
державного мислення. Цю ганебну концепцію української неповноцінності,
меншовартості, штучно роздмухувану антиукраїнськими силами, сьогодні
розвінчують через доступ до історичної правди. Українці є однією із значних
європейських націй. Впродовж тисячоліть вони живуть на власній етнічній
території, мали свою державність у різних формах понад 850 років і завжди
боролися за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших
держав світу. Потім втіленням державності стало Галицьке-Волинське
князівство, а ще згодом — Запорізька Січ. Своїм демократичним устроєм
козацька держава, остаточно сформована за часів Б. Хмельницького (1648 р.),
викликала захоплення європейців. Та військово-політичний союз із Слід також відзначити, що за радянських часів Україна, навіть маючи
лише атрибути формальної державності, піддана не баченим репресіям і Актуальною проблемою в політиці є відродження української духовності,
дерусифікація культури. Але цей процес відбувається повільно навіть за умов
незалежності. У східних і південних регіонах нині можна спостерігати
закриття україномовних газет, театрів та інших культурних закладів. Серед аргументів щодо необхідності двомовності наводять приклади Цю та інші проблеми етнополітики слід пов'язувати зі проблемою
міграції. Серед мігрантів, що приїздять до України, можна виділити такі
групи. По-перше, з республік колишнього Союзу. Тільки з Росії в 1991 р.
виявили бажання повернутися в Україну близько двох мільйонів чоловік. По-
друге, національності, примусово депортовані за часів сталінізму й нині
реабілітовані (кримські татари, греки, німці та ін.). Однак між країнами Окремо слід сказати про кримсько-татарську проблему. 1944 р. кримських
татар, огульно звинувачених у співробітництві з гітлерівцями, було
насильницьки депортовано на Схід СРСР. На їх місце до Криму почали активно
переселятися росіяни. Таким чином, на сьогодні в Криму мешкають 67% росіян, Ключовим завданням етнополітики є піклування про національні групи. Створено сприятливі умови для вільного сповідання власної релігії,
використовування національної символіки, влаштування національних свят. Держава піклується про те, щоб всі національності мали можливість для вільних контактів зі своєю історичною батьківщиною. У той же час вона рішуче виступає проти сепаратистських рухів (наприклад, проти закликів певної частини росіян про повернення Криму Росії та ін.), спрямованих на порушення територіальної цілісності України. Однак головною етнополітичною проблемою України сьогодні є російська
проблема. За 1926—1989 рр. кількість росіян тут збільшилася з 9,2% до Важливою подією у подальшому розвитку українсько-російських відносин є
підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і
партнерство між Україною і Російською Федерацією». Він передбачає, що
обидві країни будують відносини на основі принципів взаємоповаги,
суверенності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного
врегулювання спорів; забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і
релігійної самобутності національних меншин на своїй території; сприятимуть
створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Створюючи необхідні умови для відродження і демократичного розвитку
національних меншин, українська держава вперше в історії одержала
можливість виявити піклування про українську діаспору, розсіяну практично
по всій планеті. Українці, що живуть у країнах Заходу і яких у радянський
період таврували як «прислужників імперіалізму» та «буржуазних
націоналістів», за весь час свого життя там мали все необхідне для
збереження і розвитку своєї національної самобутності (українські школи,
вузи, культурні та релігійні центри та ін.), не були обмежені в правах на
економічну і політичну діяльність, у тому числі й у вищих ешелонах влади і
керівництва. Нині вони надають суттєву допомогу в зміцненні зв'язків Східна діаспора на території колишнього Радянського Союзу нараховує,
за офіційною статистикою (1989 р.), до 7 млн. чоловік. Якщо ж урахувати, що
з різних причин багато українців у документах зазначали іншу
національність, то справжня їх кількість є значно більшою. У багатьох
регіонах українці живуть компактно, деякі географічні місцевості навіть
мають відповідні неофіційні назви, як, наприклад, «український екватор», що
йде через Кубань, казахську цілину, Алтай, аж до Примор'я. У 20-ті роки XX
ст. на Північному Кавказі мешкали понад 3,2 млн. українців, або 37,1%
людності регіону. Тут функціонувало близько 600 україномовних шкіл. На Нині в короткий строк українці східної діаспори утворили в багатьох місцях національно-культурні об'єднання, подекуди одержують допомогу з боку держав, на території яких вони живуть. Українська держава, незважаючи на обмежені власні матеріальні можливості, надає все зростаючу допомогу східній діаспорі через свої представництва і посольства, налагоджує безпосередні зв'язки для створення інформаційної бази, пільгового забезпечення періодичними виданнями та українською літературою бібліотек, шкіл, культурних центрів. Багато важить також і те, чи будуть держави, де долею судилося жити українцям, демократичними. Участь діаспори в демократизації громадського життя цих країн стане гарантом політичної стабільності й у самій Україні. Доцільно поставити питання про значення етнополітичних знань. Їх головна мета — навчити людей адекватно орієнтуватися у складних етнополітичних обставинах, усвідомлювати й захищати свої національні інтереси, поважаючи інтереси і права інших, разом вирішувати спільні проблеми. Це відповідальне завдання. Етнополітичні знання покликані допомогти людям: — звільнитися від догм і стереотипів расистського, шовіністично- націоналістичного, фашистського або ксенофобського сприймання людей іншої національності; — виховувати національне взаєморозуміння, толерантність до думок і поглядів представників різних етносів; — зрозуміти глибинні витоки етнополітичного ренесансу в постсоціалістичних і посттоталітарних країнах, зокрема в Україні; — усвідомити сутність української національної ідеї та складності побудови національної державності; — формувати вміння й готовність іти на контакти з людьми інших національностей, повніше використовувати можливості міжнаціонального спілкування для розвитку особистості; — озброїтися знаннями та вмінням аналізу причин виникнення й загострення етнополітичних конфліктів, указати можливі шляхи їх подолання або запобігання. Незалежна Україна — це оптимальна форма самовиживання її багатонаціонального народу. Серед пріоритетів її етнополітики — піклування про відродження й розвиток української нації, всіх етнонаціональних груп, про консолідацію народу. Процес етнонаціонального відродження набуває незворотного еволюційного характеру. Саме зростаючий рівень етнополітичної культури, менталітет української нації (поважання прав усіх національностей, що живуть в Україні, взаєморозуміння і чуйність) забезпечують злагоду і виключають прояви національного екстремізму, сепаратизму та ксенофобії. А це свідчить про те, що Україна прямує вірним шляхом у такій важливій і делікатній сфері, як етнополітика держави. 4. Етнічні конфлікти: причини та шляхи їх вирішення. Представлена загальна модель внутрінаціональноі міжетнічної сумісності дає змогу виявити рівні конфліктогенних і деформованих типів націотворчого процесу і зробити певні висновки. По-перше, аналіз етапів утворення націй на макрорівні як урбанізованих суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності свідчить, що найбільш етно(націо)конфліктогенними виявляються саме перехідні періоди — від старого до нового етапу утворення націй, коли відмирають аграрно-станові типи соціоетнічних ролей, статусів і відносин і переростають у нові, індустріально-громадянські типи. По-друге, характер мезосоціальних відносин, що виникають і розвиваються паралельно із становленням нових спільнот, на рівні структурної соціальної перебудови зумовлює той факт, що наростання етно(націо)конфліктогенних ситуацій у періодах між основними чотирма етапами виявляється з найбільшою силою на соціопсихологічному, етнопсихологічному та особистісно-психологічному рівнях. При цьому особистісно-психологічний рівень виступає своєрідним індикатором майбутніх, глибинних соціальних і політичних змін. Це найсуттєвіший симптом у суспільстві, яке гостро потребує докорінної перебудови. Передчуття кризи пробуджує численні пласти етнічної, релігійної свідомості і виявляється насамперед у тих соціальних груп, які найчутливіші до "громадянського" стану, тобто у маргіналів і представників творчої інтелігенції. Саме в цьому середовищі висуваються міфи і стереотипи, характерні для комплексу культурноетнічної і конфесійної образи, які згодом переростають у цілу ідейну систему й у вигляді гасел оволодівають масою. Вияв власне етнічної свідомості як настанови типу "ми — вони" набуває
у цьому комплексі вигляду конфлікту між "правом історичної першості" і Концепція внутрінаціональної міжетнічної сумісності дає змогу виявити
причини і характер етноконфлікту як феномена суспільного життя. Згідно з
нею етноконфлікт є не лише специфічним виявом соціального у національному Міжетнічний конфлікт можна визначити як відображення ставлення етнічних груп до здійснюваної у державі етнополітики. Він виражає суперечність між різними сторонами однієї і тієї ж суспільної потреби у національному розвитку, яка виявляється в опозиційному спілкуванні етнічних груп. Аналіз чотирьох етапів утворення й розвитку націй як урбанізованих
суспільств індустріально-громадянського типу і міжетнічної сумісності
засвідчує, що міжетнічні колізії у багатьох поліетнічних державах за своїми
масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно переважають класові та інші
типи соціальних конфліктів. Національні суперечності, розбіжності існували
й існуватимуть доти, доки зберігатимуться етнічні відмінності. У цьому
розумінні так зване національне питання не підлягає остаточному
розв'язанню. Поліетнічне суспільство іманентне менш стабільне, ніж етнічно
гомогенне, і сутність національного питання зводиться саме до того, яка з
двох протилежних тенденцій — інтеграції чи дезінтеграції — виявиться
домінуючою на кожному конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Різнорідність населення за культурою в широкому розумінні посилює
тенденцію до дезінтеграції. Це спостерігаємо в М'янмі, на Кіпрі, у Судані, Складний комплекс проблем, що виникають у стосунках між етносами, етнічними групами, націями та державою, покликана розв'язувати здійснювана адміністративно-політичними та громадськими структурами етнополітика. її головною метою є оптимізація та гармонізація цих відносин. Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково обгрунтована, демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні невід'ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності. Об'єктами політичної суверенізації виступають не тільки в цілому етноси, але й їх структурні елементи — політичні, релігійно-копфесійні, культурні організації, економічні утворення. У поліетнічному суспільстві процес суверенізації ускладнюється різним стартовим рівнем об'єктів і суб'єктів цього процесу, які стають рівноправними політичне. Суб'єктом суверенізації етносів виступає насамперед держава. Остання визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс правових норм та громадянських свобод і прав, що регулюють взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання представництва етносів у органах державного управління, у політичних та інших структурах суспільства, включення їх у розв'язання загальнонаціональних проблем. Сусідні держави, політичні, економічні, військово-політичні, геостратегічні блоки, а також сусідні народи можуть прямо чи опосередковано впливати (сприяти або перешкоджати) на процес суверенізації етносів. Це може бути втручання у хід і результати проведення референдумів, виборних кампаній, розв'язання прикордонно-територіальних, адміністративно-державних, майнових, релігійних питань: нав'язування певної юрисдикції договорів, угод, норм взаємовідносин, ескалація воєн, конфліктів, агресії. Суверенізація, суб'єктом якої виступає сам етнос, набуває форми
політичного самовизначення. У цьому випадку даний етнос сам себе наділяє
правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування і
державного управління. Для цього створюються та перегруповуються політичні
партії, організації, рухи, проводяться вибори. Не виключені тут і
революції, політичні перевороти, визвольні рухи (як, наприклад, у Процес суверенізації не може не супроводжуватися певними колізіями,
суперечностями з іншими етносами і головним чином з нацією в цілому. Адже
нація в такому випадку виступає як виразник загальнодержавних інтересів. А
останні можуть не збігатися з вимогами окремих етносів. Особливо це
спостерігається там, де рівень політичної, етнічної культури досить низький Результатом суверенізації можуть стати різні моделі федерації,
конфедерації чи інші форми договірних відносин між державами (як, скажімо, — сукупність етнодержав, які, в свою чергу, теж є поліетнічними; — сума територій, заселених певними етносами, які досі не могли створити власних держав; — сума адміністративних, державно-юридичних одиниць, некомпактно заселених багатьма етносами. Здійснення суверенізації у межах федерації передбачає врахування ряду історичних та суто політичних факторів, пов'язаних із поточною ситуацією, конкретним перебігом подій. Це етноісторичні традиції, своєрідні особливості розвитку етносів, поєднуваність "великої політики" і місцевих рис (етнорелігійна обстановка, специфіка культурного життя, політичних процесів); мовні особливості; співвідношення політичних сил — центральних і місцевих і т. ін. У межах конфедерації держави зберігають відповідний суверенітет і незалежність. Суб'єктів конфедерації об'єднують договірні зобов'язання. У ході здійснення етнополітики виникає низка найважливіших завдань —
як теоретичних, так і практичних. Розв'язання перших дає чітке уявлення про
феномен етносів та етнічних груп, а відтак — вихід на практичне вирішення
проблем їх розвитку. Основними практичними завданнями етнополітики є: створення умов для забезпечення економічної та політичної
самостійності, суверенітету регіонів з компактним проживанням одного чи
кількох етносів; вироблення таких форм співпраці, за яких кожний етнос був би
зацікавлений у їх розвитку як основи власного добробуту; оптимальне поєднання і гармонізація інтересів нації і етнічних груп,
що її утворюють; забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів
управління на основі принципів демократії і плюралізму; вироблення моделі
самоврядування в етногео-графічних регіонах; забезпечення умов для вільного розвитку мов, етнокультурної автономії Стає актуальною в етнополітиці проблема шляхів і способів розв'язання
конфліктів. Становлення й розвиток багатонаціональної держави не є
безконфліктними. Серед причин можливих на етнонаціональному грунті
конфліктів можна назвати: 1 багатонаціональність держави, де представники
різних етносів неоднозначне оцінюють перспективу державної розбудови; 2
різну оцінку ролі національних традицій, політичних символів, національної
ідеї, рідної мови та ін. у політичній системі; 3 боротьбу різних
етногрупувань за участь їх представників у владних структурах; 4 зовнішній
вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують
діаспору для досягнення власних цілей (так, приводом для вторгнення до У міжетнічному конфлікті можна виділити певні стадії його визрівання й
розвитку. Перша стадія — латентна, коли можна спостерігати взаємну
відчуженість, суперечки серед одноплемінників, образливі вихватки з приводу
представників іншої нації. Друга стадія — активна, коли послідовно
насаджується в засобах масової інформації негативне ставлення інших
етносів. Третя стадія — політико-ділова: збори, мітинги, що нагнічують
напругу в суспільстві. Нарешті, стадія насильства і збройної боротьби аж до
етноциду, масової депортації та межетнічної війни. Етнічний конфлікт — це
крайня форма загострення й зіткнення інтересів націй, етнічних груп. Будь-який конфлікт може мати різні наслідки: безвиході, коли кожен учасник конфлікту продовжує блокувати дії суперника; примусу, що є найтиповішою, найпоширенішою в діях багатьох сучасних держав; мирного врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень. У розв'язанні конфліктів важлива роль належить «третій стороні», тобто незалежним арбітрам, що сприяють демократичному забезпеченню національних прав конфліктуючих сторін. Історичний досвід боротьби за українську державність довів, що в подоланні й розв'язанні внутрі- й міжнаціональних конфліктів, у згуртуванні народу відповідна роль належить стнополітичній еліті. Відомо, що Київська держава стала здобиччю ворогів через те, що була послаблена міжусобною боротьбою князів; козацька демократична республіка занепала внаслідок внутрішньої боротьби за гетьманську булаву. Українська Народна Республіка загинула через невміння лідерів різних політичних сил поставити національні інтереси вище за особисті й класові. Варто пам'ятати, що Україна втрачала свою державність також внаслідок зради політичною елітою національних інтересів або завдяки розпалюванню антиукраїнськими силами ворожнечі між народом та його елітою, що завжди завершувалося трагедією для всього українського суспільства. Успішне розв'язання проблем становлення українського народу та його державності багато в чому залежить від цілеспрямованої й виваженої етнонаціональної політики. 5. Висновки Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері
етнонаціональних відносин. Основними категоріями етнополітики є етнос,
нація, націоналізм, національна меншина. Етнос — це культурна спільнота,
яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із
нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж
століть. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції:
територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як
політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального
патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних
прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя —
як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-
громадянським, так і етнічним принципами. Нація на відміну від етносу має
такі ознаки: Типологізуготь націоналізм за такими критеріями: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей. Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні. Причини національних рухів пояснюють такі концепції: внутрішнього
колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політи-ко-державному, економічному й етнокультурному аспектах. Основні поняття Етнос — сталий колектив людей, що склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки. Етнічна група — спільність людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та іншими ознаками. Нація - сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів. Націоналізм - ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності ідентичності нації, політична ідеологія з культурною доктриною в центрі. Самовизначення націй - вільний вибір етносом форми самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збереженні своєї державності й суверенності. Етнополітика – політика поліетнічної держави. Демократична держава ставить за мету гармонізацію взаємовідносин між етнічними групами, а також між нацією – державою в цілому та етнічними групами, що її складають. Сепаратизм – прагнення, рух за відокремлення, спрямований на усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності фракції, партії, політичного угруповання тощо. Література 1. Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с. 2. Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 1999.-427 с. 3. Основи політології: Навчальний посібник/ Керівник авт. кол. Ф.М. Кирилюк.-К.:Либідь.1995.-336с. 4. Політологія: Навчальний посібник/под ред.М.І. Сазонова.-Харків.: “Фоліо”,1998.
Рекомендуем
23.08.10 КПСС - за? Ленин - против?
|
Поиск по сайту
Рекомендуем
Подписка на новости
Нас считают
Онлайн
Ваш IP: 54.146.227.92
Сейчас на сайте
![]() ![]() |